ПРОСТУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок.
1. неперех. Пересуватися пішки у просторі; іти. Пройшовши кілька гонів, перебрались вони через глибоку балку і з милю простували рідким лісом (Стор., І, 1957, 389); Саша поглядала на батька, а той простував поруч задумливий і мовчазний (Донч., Карб. камінь, 1946, 41); // Рухатися в певному напрямку; переміщатися, прямуючи куди-небудь. «Для нас у ріднім краю навіть дим солодкий та коханий …» Без упину я думала собі оті слова, простуючи в країну італьянську (Л. Укр., І, 1951, 234); Загегали дикі гуси, простуючи кудись високо під необмеженим небом (Коцюб., І, 1955, 112); Повертався він часом на світанні і не йшов до хати, а простував до клуні, де було свіже сіно (Шиян, Баланда, 1957, 179); Броненосець «Потьомкін» із Одеси простував до східних берегів Чорного моря, щоб підтримати повстання, яке охопило вже всі народи Кавказу (Панч, Гарні хлопці, 1959, 15); // Іти куди-небудь навпростець, скорочуючи шлях. Хто простує, той дома не ночує (Номис, 1864, № 11406); Він, простуючи через яр до своєї хати, тілько й знав, що плескав (Мирний, IV, 1955, 228); Простував [Кола] через горби й низів’я на Поточчя, понуро думав, мимохідь одчахував гілки (Кундзич, Пов. і опов., 1951, 31).
◊ Простува́ти путь див. путь.
2. перех., діал. Розпростовувати. Заповнять [прочани] обору, падуть, як снопи, на мураву, на приспу, на тік, де хто може, простягаються, простують натомлені кости [кості]! (Фр., IV, 1950, 259); * Образно. Тільки тоді, як сонце втомлялось і од вершечка слави спускалось униз, тіні помалу і обережно простували скорочені члени, росли і лізли все далі та далі (Коцюб., II, 1955, 213).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 304.