ПО́СВІТ, у, ч., діал.

1. Світло, освітлення. Ідуть вни [вони] дальше, аж здалека вздріли посвіт (Сл. Гр.).

2. Який-небудь світильник. Поспішали Піші ловчії з хортами. Тут же з по́світами джури (Л. Укр., IV, 1954, 169).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 312.

Посвіт, ту, м. Свѣтъ, огонь. Ідут вни дальше, аж з далека вздріли посвіт. Старший брат виріджиї найменшого, чи би не взів з тої хати посвіту. Гн. II. 241.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 3. — С. 358.

по́світ = по́світа —

1) у народі — світло, освітлення, а також який-небудь світильник (лучина, кага­нець, свічка тощо). Місяць на упов­ні і така ясна посвіта, що на сте­жинці хоч голки збирай (Марко Вовчок);

2) тільки посвіт — на По­ліссі — ритуальна лучина з сосни або берези, яку запалювали на Се­менів день (1/14 вересня), раніше в день новолітування (від часів Київської Русі до 1700 р. 1 вересня було початком Нового року); віді­гравав не лише практичну роль як засіб освітлення, але й символіч­ну — підтримання родинного вог­нища (зберігався цілий рік, запа­лювався також на Великдень), ро­динних і родовідних традицій; ви­конував також оберегові функції у хліборобських і звичаєвих обря­дах; пов’язаний з обрядом жені́ння ко́мина (див. ко́мин 3), який нази­вався ще й запалювання посвіту; див. ще сві́чка 4.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 472.