ПО́СВІТ, у, ч., діал.
1. Світло, освітлення. Ідуть вни [вони] дальше, аж здалека вздріли посвіт (Сл. Гр.).
2. Який-небудь світильник. Поспішали Піші ловчії з хортами. Тут же з по́світами джури (Л. Укр., IV, 1954, 169).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.
— Т. 8. — С. 312.
Посвіт, ту, м. Свѣтъ, огонь. Ідут вни дальше, аж з далека вздріли посвіт. Старший брат виріджиї найменшого, чи би не взів з тої хати посвіту. Гн. II. 241.
Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.
— Т. 3. — С. 358.
по́світ = по́світа —
1) у народі — світло, освітлення, а також який-небудь світильник (лучина, каганець, свічка тощо). Місяць на уповні і така ясна посвіта, що на стежинці хоч голки збирай (Марко Вовчок);
2) тільки посвіт — на Поліссі — ритуальна лучина з сосни або берези, яку запалювали на Семенів день (1/14 вересня), раніше в день новолітування (від часів Київської Русі до 1700 р. 1 вересня було початком Нового року); відігравав не лише практичну роль як засіб освітлення, але й символічну — підтримання родинного вогнища (зберігався цілий рік, запалювався також на Великдень), родинних і родовідних традицій; виконував також оберегові функції у хліборобських і звичаєвих обрядах; пов’язаний з обрядом жені́ння ко́мина (див. ко́мин 3), який називався ще й запалювання посвіту; див. ще сві́чка 4.
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.
— С. 472.