ПОКЛІ́Н, ПОКЛО́Н, ло́ну, ч.

1. Нахиляння голови або верхньої частини тулуба (на знак вітання, поваги, подяки, під час молитви і т. ін.). Надя, сидячи на балконі, здалека могла бачити свого залицяльника й привітно осміхатися на його увічливі поклони (Крим., Вибр., 1965, 337); Амангельди підвівся йому назустріч, відповів на поклон (Десняк, II, 1955, 69).

◊ Віддава́ти (відда́ти) поклі́н див. віддава́ти; Земни́й (дозе́мний) поклі́н — те саме, що Земни́й уклі́н (див. земни́й). Злізла [Мотря] з печі, впала навколішки перед образом та тихо й чуло молилася, б’ючи земні поклони (Мирний, І, 1949, 411); Які чуття із мрій напівзабутих Плачем вставали в синій далі гін, Коли земний віддаючи поклін, Вони торкались рук його закутих! (Мал., Книга.., 1954, 86); Лимариха стала навколішки перед образами і.. почала хреститись і класти доземні поклони (Добр., Очак. розмир, 1965, 27); Кла́сти покло́ни (поклі́н) див. кла́сти; Низьки́й поклі́н див. низьки́й; Поясни́й поклі́н — нахиляння верхньої частини тулуба, при якому простягнута рука торкається землі. Побачивши гостя, матушка зразу ж здригнулася всередині і по-чернечи віддала поясний поклін (Стельмах, І, 1962, 638).

2. Вітання, найкращі побажання, які передають кому-небудь у листі або через когось; привіт. Міцно і щиро стискаю Вашу руку. Вашій мамі низенький поклін від мене (Л. Укр., V, 1956, 394); [Шахтар:] Прощай, Кузьма.. Пітерцям від нас поклін (Корн., І, 1955, 157); Сестра восени пішла додому на Полтавщину, а він, передавши нею поклони матері та злиденний свій заробіток,.. зостався ще на одну весну в степах (Гончар, II, 1959, 29).

3. заст., розм. Принижене прохання. — Та я ж осе до нашого пана з поклоном. Будь ласка, паночку, зарятуйте… Дайте капельок (Мирний, IV, 1955, 379).

Іти́ (піти́, ї́хати, пої́хати і т. ін.) з покло́ном (на поклі́н) до кого: а) виявляти своїм приходом відданість, покірність і т. ін. кому-небудь. Умившись і трохи прибравшись, вони пішли на поклін до митрополита (Н.-Лев., І, 1956, 336); б) звертатися до кого-небудь з приниженим, покірним проханням. Венера тілько що уздріла, Що вже Троянці на човнах, К Нептуну на поклон побігла, Щоб не втопив їх у волнах [хвилях] (Котл., І, 1952, 109); — Знаю: наріжуть землі, не піду з поклоном до того ж Гмирі чи Шумила, — виори, будь ласка, хоч з половини. Сам собі хазяїн! (Головко, II, 1957, 536).

4. розм. Вітання з подарунком. А він їй поклін дає, коня вороного, вона йому поклін дає, хусточку шовкову (Чуб., V, 1874, 324); — Що ж, тіточко, як великому панові доведеться, що йому на поклон понести? (Кв.-Осн., II, 1956, 282).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 31.

Поклін, лону, м. Поклонъ. Десь мій милий чорнобривий через людей поклоняється… А що ж мені по поклону, коли його самого нема. Чуб. V. 202. Поклони бити, класти, покладати, давати, віддати. Оддайте поклони мамі й жінці. АД. II. 80. Также подарокъ при передаваемомъ поклонѣ: А він її поклін дає — коня вороного, вона йому поклін дає — хусточку шовкову. Чуб. V. 324. Ум. Поклінчик, покло́ночок.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 3. — С. 272.

поклі́н = покло́н —

1) нахиляння голови або верхньої частини тулу­ба (на знак вітання, поваги, подя­ки, під час молитви і т.ін.); покло́ни — спеціальне покаянне бого­служіння в середу ввечері. Поясний поклін; у сполученні: кла́сти (би́­ти, віддава́ти) покло́ни — кланяти­ся, а також ревно, уклінно проси­ти;

2) вітання, найкращі побажан­ня, які передають комусь у листі або через когось; привіт. Передати низький поклін кому-небудь;

3) при­нижене прохання. Іти з поклоном до кого-небудь;

4) ушанувальний дарунок, подарунок (як наслідок почесної данини, яку селяни ви­плачували в князівській Україні княжим урядникам). А він її поклін дає — коня вороного, вона йому поклін дає — хусточку шовкову (П. Чубинський).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 462.