ПОКЛИ́КАТИ, и́чу, и́чеш, док., перех. і без додатка.
1. Словом, звуком, жестом попросити, примусити кого-небудь підійти, наблизитися, обізватися; звернутися до когось. — Марто! Марто! — покликав старий (Вовчок, VI, 1956, 238); Поважної ходи Роман не знає: поклич його — підбіжить з підскоком (Вас., І, 1959, 59); Стрибог став собі в дверях, оглядав людей і думав над тим, кого би йому покликати (Март., Тв., 1954, 132); Брянський покликав Сагайду, і той підбіг, гупаючи важкими чобітьми (Гончар, III, 1959, 40).
2. також з інфін. Запросити когось прийти, з’явитися куди-небудь з певною метою, для виконання якоїсь справи і т. ін. Марне, брате, не вигляне Чорнобрива з хати. Не покличе стара мати Вечеряти в хату (Шевч., II, 1963, 16); Покликали його раз до двору дрова різати (Коцюб., І, 1955, 87); [Калеб:] Ми б мали право тебе покликати на суд громадський… (Л. Укр., III, 1952, 64); — Обживетеся на новому місці, так ще мене й у гості покличете (Тют., Вир, 1964, 180); * Образно. Пройшла осінь і зима, настала весна — довгождана, тепла й пахуча і покликала зраділих хліборобів у степ (Цюпа, Три явори, 1958, 29); // за кого, ким і т. ін., розм. Просити когось стати, бути ким-небудь. Тільки що вдарили в дзвін до утрені, вже він і скочив, і розбудив пана писаря Пістряка, Ригоровича, що покликав його у старші бояри (Кв.-Осн., II, 1956, 213); [Гапка:] А що, кого покликав за куму? [Василь:] Степаниду (Кроп., II, 1958, 156).
3. до чого, на що і з інфін. Звернутися до когось із закликом взяти участь у чому-небудь, залучити до виконання важливого завдання, політичної вимоги і т. ін. Більшовики відкрито і привселюдно покликали трудовиків за собою на битву з кадетами.. (Ленін, 14, 1971, 292); А сурма до бою покличе, за край свій ми станем грудьми (Сос., II, 1958, 79); Радянська влада покликала трудящих до участі в керівництві державою (Іст. укр. літ., II, 1956, 593); * Образно. Солдатами ми будемо довіку, Які б нас не покликали фронти! (Нех., Чудесний сад, 1962, 57); // Те саме, що призва́ти. На початку тридцятих років мене покликали в армію на перепідготовку (Мас., Життя.., 1960, 113).
Покли́кати до відповіда́льності див. відповіда́льність; Покли́кати до життя́ — дати поштовх до розвитку; збудити. Шевченко вірив.. у невичерпні духовні можливості і силу народну, які треба тільки пробудити, покликати до життя, відродити і зрушити (Вітч., 3, 1961, 131).
ПОКЛИКА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., перех. і неперех.
1. Те саме, що вигу́кувати. А вколо, як музики, — Гурти пташок дзвінких. І кожна ж то співає, І кожна поклика: «Ой небо, ой безкрає, Ой річка, ой ріка!» (Рильський, Ілліч.., 1958, 6).
2. кого, на кого і без додатка. Звертатися до кого-небудь, кликати когось. На турків-яничар, на бідних невольників покликає [Алкан-паша]: — Турки, — каже, — турки-яничари, І ви, біднії невольники! (Укр.. думи.., 1955, 40); Забриніть [пісні], задрижіть, полетіть І пірніть у криштальну блакить, У ясну, І заснулих людей ви будіть, Покликайте усіх вдалину, Вдалину! (Рильський, І, 1960, 99); «Брате милий, брате-соколоньку, Ти покинув сестру-сиротоньку, А я ходжу — покликаю, Як зозуля в темнім гаю: Ой, вернися з далекого краю!» (Пісні та романси.., II, 1956, 154); // Згадувати когось, відзиватися про когось. Їх стали люде знати, добрим словом покликати (Сл. Гр.).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 30 - 31.