ОТА́МАН, а, ч.

1. іст. Виборний або призначений ватажок козацького війська. То не козак, що отаманом не думає бути (Укр.. присл.., 1955, 76); Підійшов відважний Степан Разя, отаман козацтва донського, привітався (Кач., Вибр., 1947, 251); // Представник козацької адміністрації у населених пунктах на Україні в XVII-XVIII ст. Отаман Савку раз побив, Савка думає, що й Голова, й поліція Отамана боїться! (Бор., Тв., 1957, 160); В кожному полковому і сотенному місті був також городовий отаман — представник козацької адміністрації, який наглядав за порядком у місті (Іст. УРСР, І, 1953, 275).

Курінни́й ота́ман див. курінни́й; Наказни́й ота́ман див. наказни́й.

2. У дореволюційній Росії — начальник козачих військ і поселень, що виконував військові, поліцейські та адміністративні функції. Станичний отаман.

3. У роки громадянської війни — верховода контрреволюційних банд. Взяли отамана в полон чекісти дружною юрбою (Сос., І, 1957, 417); Окопавшись в одній глитайській хаті, .. отаман не хотів здаватися з своїми найбільш відчайдушними головорізами (Цюпа, Три явори, 1958, 22).

4. заст. Ватажок, керівник. Гонта і Залізняк, отамани того кровавого діла, може, виведені в мене не так, як вони були, — за це не ручаюсь (Шевч., І, 1963, 143); Старший брат і усім отаман сидить, люлька його згасла і дивиться він у землю (Вовчок, І, 1955, 321); На майдані коло церкви революція іде. — Хай чабан! — усі гукнули, — За отамана буде (Тич., І, 1957, 56); // Той, хто очолює яку-небудь виробничу і т. ін. групу людей. Табір ще спить. Тільки не спить чогось чумацький отаман… не спить, по табору ходить… (Коцюб., І, 1955, 179); Я впізнав голос отамана рибальської ватаги (Ю. Янов., II, 1958, 163); Юрбами ходять отамани за прикажчиками… А наймачам цього тільки й треба: пропонують.. нікчемні ціни (Гончар, І, 1959, 38).

Води́ти (вести́) ота́мана; За ота́мана ходи́ти — верховодити у якій-небудь справі. — Тут на косовиці я веду отамана, як у нас Мар’ян (Стельмах, І, 1962, 516); Настала косовиця. За отамана ходить [Чіпка]! (Мирний, II, 1954, 217).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 801.

Отаман, на, м.

1) Атаманъ, предводитель въ войскѣ.

2) Вообще старшее начальствующее лицо для группы людей, стоящихъ у одного дѣла, староста въ артели; отаман у чумаковъ, косарей, рыболововъ, щетинниковъ, пастуховъ, среди приказчиковъ — старшій приказчикъ и пр. Рудч. Чп. 251. Браун. 34. Вас. 191. А як настане косовиця…. попереду отаман; заломить бриль на бакір, шаркне по косі разів зо два лопаткою і пішов косить. Греб. 401. Як що буде в одного хазяїна таких отар чотирі-п’ять, то ставиться над личманами отаман. О. 1862. V. Кух. 29. Отаманом артіль кріпка. Ном. № 10748.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 3. — С. 74.

ота́ман —

1) виборний або при­значений ватажок козацького вій­ська, а також представник козаць­кої адміністрації у населених пунктах України XVII – XVIII ст. То не козак, що отаманом не думає бути (прислів’я); Отаманом не хвалися, але його кріпко держися (приказка); Отаман Савку раз по­бив (Л. Боровиковський);

2) курінни́й [ота́ман] — виборна особа, що керувала куренем запорозького козацтва; також ватажок військо­вої частини козацьких з’єднань Української Народної Республіки. Тільки три чайки, слава Богу, Отамана курінного, Синє море не вто­пило (Т. Шевченко);

3) наказни́й [ота́ман] — в Україні XVІІ – XVIII ст. — особа, що тимчасово обійма­ла посаду отамана в козацькому війську, на яку її призначала абообирала козацька старшина; командант Дієвої армії УHP; коман­дував військом він імені Головного отамана. Про життя талановитого українського письмовця, наказно­го отамана Війська Чорноморського Якова Герасимовича Кухаренка, маємо дуже мало звісток (М. Ко­цюбинський);

4) взагалі ватажок гурту людей, зайнятих однією справою, староста в артілі (чума­ків, косарів, рибалок, щетинників, пастухів); серед прикажчиків — старший прикажчик і т. ін. А як на­стане косовиця… попереду отаман (Є. Гребінка); Отаманом артіль кріпка (М. Номис).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 425.