О́СІНЬ, о́сені, ж. Пора року між літом і зимою, яка характеризується скороченням дня, поступовим похолоданням, відльотом птахів у вирій, скиданням рослинами листяного покриву і т. ін. Минають дні, минає літо, Настала осінь, шелестить Пожовкле листя (Шевч., II, 1963, 336); Всі одразу помітили, що літо вже минуло, що вже настала осінь з нескінченними мряками, розбитими дорогами, холодними вітрами (Гончар, III, 1959, 132); // перен. Час наближення старості, згасання почуттів, життя. А тепер, на осені життя, Між погрозних одсвітів багряних.., Уночі до краю, до кінця Зрозумів я, що життя кінчиться (Рильський, І, 1956, 254).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 766.

Осінь, осени, ж. Осень. Осінь на строкатом коні їздить. Ном. № 611. В осінь, в осени. Осенью. Одна пішла в осінь заміж, а друга в м’ясниці. Мет. 108. Коли в осени́ літа́ багато паутини — на той рік урожайне літо буде. Ном. № 13412. В осени ложка води, а дві грязі. Ном.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 3. — С. 67.

о́сінь —

1) пора року між літом і зимою, що характеризується ско­роченням дня, поступовим похо­лоданням, відльотом птахів у ви­рій, скиданням рослинами листя­ного покриву і т. ін.; у народі цей період пов’язують з достатком, то­му осінь порівнюють з матір’ю («Осінь — наша мати і жебрака на­годує»); в цю пору нікому не за­грожує голод («Восени і в горобця є пиво», «Восени і заєць вгодова­ний», «Осінь сумна, а весело жи­ти»); осінь з хлібороба спитає, що він робив цілий рік («Осінь усьому рахунок веде», «Курчат восени лі­чать»); це пора підготовки до три­валої зими і голодної весни, — «осінь каже: — Бери, бо як зима прийде, хоч і схочеш узяти, то не візьмеш», «осінь збирає, а весна з’їдає», «восени багач, а навесні прохач»; з осінню пов’язані народ­ні прикмети, — «осінь дощова — на врожай», «як погідна осінь, то буде остра зима», «коли восени лі­тає багато павутини, на той рік урожайне літо буде»; на Гуцульщині осінь звали Святим Дмитром за іменем найбільшого святого цієї пори. Осінь на строкатому коні їз­дить (приказка); Минають дні, ми­нає літо. Настала осінь… шелес­тить Пожовкле листя (Т. Шевченко); Одна пішла в осінь заміж, а друга в М’ясниці (А. Метлинський);

2) (з великої літери) див. О́всень 1.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 423.