ОНУ́К див. внук.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 699.

Онук, ка, м.

1) Внукъ. Жили наші діди — не знали біди; стали жить онуки — набралися муки. Ном. № 583.

2) Бабы повитухи называютъ такъ мальчиковъ, при рожденіи которыхъ онѣ помогали. Ум. Онучок. Грин. II. 128.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 3. — С. 54.

ону́к (ону́ка) = внук (вну́ка) = уну́к (уну́ка) (пестливі — ону́ча (вну́ча, уну́ча), онуча́тко (внуча́т­ко, унуча́тко), онученя́ (внученя́, унученя́), ону́чок (вну́чок, уну́чок), ону́чка (вну́чка, уну́чка), ону́чечка (вну́чечка, уну́чечка)) —

1) у родо­вій ієрархії — син (дочка) сина або дочки. Оце тобі, татку, за твою науку: сядь собі у запічку, колиши онуку (приповідка);

2) ону́ки (вну́­ки; онуча́та, внуча́та) — нащадки. Жили наші діди — не знали біди; стали жить онуки — набралися му­ки (М. Номис); Золотого Тамерлана онучата голі (Т. Шевченко);

3) вну́ки Даждьбо́жі — про Даждьбожого внука згадує «Слово о пол­ку Ігоревім»; І. Срезневський під ним розуміє князя Володимира, якого називати Кра́сне Со́нечко; Ф. Буслаєв говорив, що внуками Даждьбожими були князі як такі; образно — нащадки взагалі, народ.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 418.