ОКЛИКА́ТИСЯ, а́юся, а́єшся, недок., ОКЛИ́КНУТИСЯ, нуся, нешся, док., розм.
1. Відповідати на поклик, звертання; відзиватися, відгукуватися. — Чи тут є хто? — відхиляючи двері в курінь, спитався один з товариства. Звідти не окликався ніхто (Мирний, І, 1954, 348); // перен. Відповідати на певну дію тією самою або іншою дією. Приголомшені ударом артилерії, вони [фашисти] не скоро опам’яталися. Де-не-де стали окликатися ожилими кулеметами (Гончар, III, 1959, 219); // Подавати голос, обзиватися. — Наострю слух твій, щоб, як окликнуся, Ти чув мій голос, наче грім у хмар (Фр., XIII, 1954, 324); // Давати знати, нагадувати про себе чим-небудь. Не стріляти він не міг — він мусив стріляти.. і тільки пострілами міг він окликнутись до живих, дати їм знати про себе, що він є, існує, живе (Гончар, III, 1959, 110).
2. до кого. Говорити, звертатися до кого-небудь. Наперед сей [Палінур] схаменувся І до Нептуна окликнувся: "А що ти робиш, пан Нептун!" (Котл., І, 1952, 87).
3. Звучати луною; відлунюватися. І не розходилась та пісня по світу, не окликалася луною в лузі, як соловейкова; а, як важкий камінь, налягала на душу (Мирний, ІІ, 1954, 42); На лісозаводі протяжно гудів гудок: гу-у… і розкотисто окликався в горах: ов-ов! (Чорн., Потік.., 1956, 217).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 664.