ОБЛУ́ПЛЮВАТИ, юю, юєш, недок., ОБЛУПИ́ТИ, луплю́, лу́пиш; мн. облу́плять; док., перех.
1. Очищати від верхнього шару, покриття, оболонки і т. ін. кругом, по всій поверхні; обдирати, облущувати. Бук у лісі не облуплювали, а бучину необкорену спускали на завод (Турч., Зорі.., 1950, 352); Дубковський мовчки вихопив.. гарячу картоплину з миски і почав облуплювати її (Перв., Дикий мед, 1963, 290); Далі їли ковбасу, сала кусочками нарізали і крашанок облупили і порізали на тарілочці (Кв.-Осн., II, 1956, 68); // Здирати, знімати з когось, з чогось верхній шар, покриття, оболонку і т. ін. кругом, з усієї поверхні. Миттю пригнали гладкого вола п’ятилітнього з поля, Шкуру всю геть облупили, а тушу почетвертували (Гомер, Одіссея, перекл. Б. Тена, 1963, 331); Облупили кору на дереві; // Здирати шкуру (з тварини). Їхав-їхав [дурень], а там… одпріг драбинчасту [конячину] та.. узяв та й зарізав її; далі облупив, перекинув через плече шкуру та й потяг собі пішки (Стор., І, 1957, 45); Від живої і веселої тварини, коли її облуплять та кинуть у казан, залишається сама тільки сплюснута, жалюгідна шкурка (Збан., Єдина, 1959, 188); // Діючи на шкіру людини, спричинювати її облущення облізання (про сонце, вітер і т. ін.).
2. перен., розм. Забирати, віднімати силою або хитрощами; грабувати, оббирати.
◊ Облу́плювати (облупи́ти) як (мов, на́че і т. ін.) ли́пку див. ли́пка.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 530.