НЕМИНУ́ЩИЙ, а, е. Який ніколи не минає, не втрачається, не забувається і т. ін.; вічний, постійний. Є одначе в минулому щось таке, що хочеться назвати неминущим, вічним, берегти як святиню і заповісти майбутньому, як нетлінний знак доблесті своїх предків, як дар їх нащадкам (Довж., III, 1960, 74); Без наявності найширшого синтезу годі створити образ великої узагальнюючої сили і неминущого, невичерпного змісту (Мал., Думки.., 1959, 45); В цьому могутньому пристрасному викривальному пафосі величезна сила художнього слова Шевченка, його неминуще світове значення й для своєї і для наступної епохи (Життя і тв. Т. Г. Шевченка, 1959, 242).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 337.