НАДІ́Я, ї, ж.

1. Впевненість у можливості здійснення чогось бажаного, потрібного, приємного; сподівання. Як же його у неволі Жити без надії? (Шевч., II, 1953, 67); Одно тільки скрашало його життя невеселе: надія на краще, що жевріла в його серці (Коцюб., І, 1955, 104); Найбільше в нього надії було на те, що він зустрінеться з кимось із сільських хлопців (Тют., Вир, 1964, 39).

2. Те (той), на що (на кого) можна надіятися, покладатися, що (хто) є відрадою, опорою для кого-небудь. А он розпинають Вдову за подушне, а сина кують, Єдиного сина, єдину дитину. Єдину надію! в військо оддають! (Шевч., І, 1951, 242); Слова найкращі — замалі тебе достойно оспівати, надіє нашої землі і всіх земель, Росіє-мати (Уп., Вітчизна миру, 1951, 58); Ось як вчинив з нею він, її надія, її опора (Гончар, Тронка, 1963, 244).

Жи́ти наді́єю — дуже бажати здійснення того, про що мріють, чого сподіваються. Арсен слав телеграми на ім’я Тасі щодня. Хоч відповіді не було, він жив надією (Дмит., Розлука, 1957, 84); Мала́ наді́я; Ма́ло наді́ї; Нема́ наді́ї — немає впевненості у можливості здійснення бажаного, потрібного і т. ін. Нема дощу та й нема. Ярина, показує погано, на озимину мала надія (Коцюб., І, 1955, 43); Плека́ти наді́ю — сподіватися, вірити у можливість чого-небудь. Одарка все ще плекала надію, що її Данилко буде не такий, як інші діти (Панч, Синів.., 1959, 36); Подава́ти (пода́ти) наді́ю (наді́ї) див. подава́ти; Поклада́ти [всю] наді́ю ([всі] [свої] надії) на кого-що — розраховувати на кого-, що-небудь, чекати чогось від кого-, чого-небудь. Як і російські революційні демократи, Шевченко всі свої надії покладав на народ, на велику силу, що таїлася в ньому (Ком. Укр., 1, 1964, 73); [Не] утрача́ти (утра́тити) [оста́нню] наді́ю — (не) переставати вірити в здійснення чого-небудь. Хома не втрачає надії знайти отак коли-небудь закопану бочку добрячого столітнього вина (Гончар, III, 1959, 128); Лукина перечула через людей, що Улас уже заручився, і втратила останню надію на своє щастя (Н.-Лев., III, 1956, 348); Уся́ наді́я на кого — дуже вірити, що хтось здійснить щось бажане, потрібне і т. ін. — На вас уся надія, товариші. Заради цього і прибув сюди до вас. Неодмінно треба звільнити [заарештованого] (Головко, II, 1957, 530).

◊ Бу́ти при наді́ї, діал. — чекати родів (про вагітну жінку). — Як я була при надії, а він напитий прийшов, то й за волоси мене водив, і ще й кулакував (Март., Тв., 1954, 123).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 70.

Наді́я, ді́ї, ж. Надежда. Козак у дорозі, а надія в Бозі. Ном. № 778. Надія пе́вна. Твердая надежда, увѣренность. бу́ти при наді́ї. Быть беременной, ожидать родовъ. Волынь. Ум. Надієнька, наді́їця. Маю в Бога надієньку, що і сам марно не згинеш. Чуб. Не є мого миленького, моєю сокола, уже моя надіїця інеєм припала. Гол. II. 405.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 483.

наді́я (зменшені — наді́єнька, наді́єчка) —

1) впевненість у можли­вості здійснення чогось бажаного, потрібного, приємного; сподіван­ня; споконвіку надію вважають за опору на нелегкій життєвій дорозі, тому й кажуть: «Хто має надію, той молодіє», «Хто надію стратить, той жити не вартий», «Без надії чоловік дуріє»; не без жарту також кажуть: «Надія в Бозі, коли хліб у стозі», «Надіявся дід на мід та й утратив обід». Як же його у неволі жити без надії? (Y. Шевченко); Без надії спо­діваюсь (Леся Українка); Козак у дорозі, а надія у Бозі (М. Номис); Маю в Бога надієньку, що і сам мар­но не згинеш (П. Чубинський); фразеологізм: бу́ти при наді́ї — бути вагітною, очікувати пологів (дитини);

2) віно́к наді́ї див. віно́к 2.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 383.