МО́РОК, у, ч.

1. Відсутність світла; темрява, темнота. Під вершинами діброви Морок падати почав (Щог., Поезії, 1958, 246); Повертаюсь до себе через морок довгих кімнат і хитаюсь, як п’яний (Коцюб., II, 1955, 261); У напівпідвальне приміщення вповзли сутінки, поступово переходячи в морок (Дмит., Розлука, 1957, 267); // Сутінок, присмерк. Передвечірній морок раптом розвіявся — промінь зниклого за містом сонця поклав ясну смугу на дахівку сусіднього будинку (Досв., Вибр., 1959, 243).

2. перен. Про що-небудь безвідрадне, безнадійне, сумне. Гуманістичні ідеї книги "Вепхіс ткаосані" [Руставелі] — самоцвітними літерами серед мороку середньовіччя заблискотіли! (Тич., III, 1957, 61); Завжди, коли приїжджала, вона вносила в хату Чорноусів пожвавлення, гомінку веселість. А тепер навіть вона не могла розвіяти мороку, що панував у батьківській хаті (Минко, Ясні зорі, 1951, 233).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 805.

Мо́рок, ку, м.

1) Мракъ. Обгорнув (Оврама) морок великий. К. Густий морок скрізь по хатах, густіший в будинках, що нема душі живої в сестрах українках. К. Досв. 40. Нехай його густий обійме морок. К. Іов.

2) Чортъ, нечистая сила. См. Морока 2. Чуб. І. 196.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 446.

Мо́рок = Моро́ка — у дохристи­янських віруваннях — божество темряви (від старосл. мракь — «темрява, темнота») на противагу Сонцю; божество підземного цар­ства, пор. у Т. Шевченка: «Сестра Морока із пекла вийшла прово­джать у пекло римлян»; шкодить, як і Мара, Мана, людям, заводить їх у нетрі, запаморочує голову (пop.: па́морочити, па́морочитися, моро­́чити, моро́читися); наприклад у Лесі Українки: «А тепер я блукаю, наче Морок у гаю», у народі уяв­лявся чортом, що робить людям багато зла, бо заморочує розум, і людина ходить тоді, як божевільна.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 377.