ЛІ́ТО, а, с.

1. Найтепліша пора року між весною й осінню. Минуло літо, після жнив Овес хазяїн змолотив (Гл., Вибр., 1951, 29); Чи осінь, чи зима, чи в зелені діброва весни вітає дні, чи літо славить птах, — усе мені шумить хода твоя (Сос., II, 1958, 34).

◊ Ба́бине лі́то див. ба́бин; Скі́льки літ, скі́льки зим — дуже давно (говориться під час зустрічі). — Скільки літ, скільки зим не бачилися? Здрастуйте! (Мирний, III, 1954, 266).

2. рідко. Те саме, що рік. Либонь, уже десяте літо, Як людям дав я "Кобзаря". А їм неначе рот зашито (Шевч., II, 1953, 200).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 530.

Лі́то, та, с.

1) Лѣто. Літо на зіму робить. Ном. № 556. Летить літо як на крилах. Ном. № 550. Я дав би дві зіми за одно літо. Ном. № 656. У-літі, улітку. Лѣтомъ. Діти, діти! добре з вами в-літі, а зімувати — то горювати. Ном. № 557. Скинеш оком по тому степу, що колись у-літку пишною травою зеленів. Дещо. 34.

2) мн. Лѣта, годы. Пішли мої літа, як вітри круг світа. Ном. № 2055. Уживай світа, поки служать літа. Ном. № 5931. Не зазнала я роскоші, — вже й літа минають. Мет. 106. Чимало літ перевернулось, води чимало утекло. Шевч. 106. Там десь милий чорнобривий по полю гуляє, а я плачу, літа трачу, його виглядаю. Шевч. 17. Не мав од рода той царь до своїх старих літ дітей. Рудч. Ск. І. 115. Довелось їй на старости літах збідніти. Федьк. Меншая сестра літ не доросла. Мет. 32. Донка єдина була в його літ дванадцяти. Єв. Л. VIII. 41. Кохала козаченька два літі, — сама зосталася у світі. Мет. 47. Дійти літ. Вырости. Як дійшла вона літ своїх, то я без клопоту хліб їла. МВ. ІІ. 19. Hа літа. Лѣтами, по лѣтамъ. В старости беруть двох родичів молодого, на літа не молодих. Грин. III. 531. На літі (бути). Быть взрослымъ. Ти на літі і Ярина зріє. Шевч. 245. З літ вийти (кому́). Быть уже не въ тѣхъ лѣтахъ, когда… Роди, бабо, дитину, коли бабі з літ вийшло. Ном. № 6468.

3) Сѣмя самца. Корова бере літо від бугая. Желех. Ум. Літечко, літко. Любив же я дівчиноньку та не літечко — два. Чуб. V. 74. …Літечко моє святе минуло хмарою. Шевч. 584. Кобис, мамко, осідлала коні вороненькі, може би я та здогонив літа молоденькі. Лишень коні вороненькі ноги утомили, літок моїх молоденьких та не здогонили. Шух. І. 199.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 371.

лі́то —

1) (зменшено-пестливе — лі́течко) найтепліша пора року між весною та осінню; з цією по­рою в народі пов’язані сподівання на врожай, тому кажуть: «Літо ро­дить, а не поле», «Літо запасає, а зима з’їдає», «Раз літо родить»; у цю пору хлібороб багато працює, бо знає: «Літом пролежиш, а зи­мою з сумою побіжиш», «Раз на рік літо буває», «Хто в літі гайнує, той в зимі голодує»; народ не жалує ледарів, кажучи: «Ціле літо про­свистав», «Дріба-дріта серед літа, прийшла зима — хліба нема»; літо­ві раділи: «Бджоли раді цвіту, лю­ди — літу», «Літом і баба сердита на піч»; з цією порою року по­в’язано багато погодних та інших прикмет, — «вологе літо і тепла осінь — на довгу зиму», «коли в літі дощ рідко буває, тоді в вулику мед прибуває», «літо буряне — зима з заметілями», «літо сухе, жарке — зима сніжна, морозна»; на Гуцульщині літо звали Святим Пет­ром, за іменем найбільшого свято­го цієї пори. Літо на зиму робить (М. Номис); Летить літо як на крилах (М. Номис); Я дав би дві зими за одне літо (М. Номис); Минуло літо, після жнив Овес хазяїн змоло­тив (Л. Глібов);

2) див. ба́бине лі́то.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 339-340.