ЛУГОВИ́Й, а́, е́. Прикм. до луг¹. Хаєцький шукав своїх десь ліворуч, там, де, вигинаючись в лугових низов’ях, побігла за обрій дамба (Гончар, III, 1959, 358); Лугову вдихаю вогкість Ненаситними грудьми (Рильський, II, 1960, 80); // Який росте або живе в лузі. Дівчина виходилась у неї хороша, як маківочка повненька, свіжа, як ягода лугова (Вовчок, І, 1955, 96); — Оце парубок.., щоб тебе лугова качка брикнула! (Стельмах, І, 1962, 280).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 552.

Лугови́й, а́, е́ Принадлежащій лѣсу, выросшему на низменности. См. Луг. Верби луговії зашуміли. АД. І. 248. По під лужечком стежечка, туди пішла молодая Катречка, із луговою водою говорила: ой водо, водо луговая, чого ти стоїш да тихая? Чуб. V. 722., Ум. Лугове́нький. Ой водо, водо луговенька. Рк. Макс.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 379.