ЛИЗНУ́ТИ, ну́, не́ш, док., перех. і неперех.
1. Однокр. до лиза́ти. Пес дійсно ще раз лизнув Юрка по лиці і ліг собі мирно під ноги (Козл., Ю. Крук, 1950, 244); Одсунула [Секлета] горщик здоровенний.., помішала ложкою страву, лизнула й смакувала довго; добрий борщ! (Головко, II, 1957, 43); Червоні язики яскравого полум’я лизнули його одяг, руки, ноги (Ткач, Жди.., 1959, 34); Зрадів Осел, у ноги повалився, Фортуниху у рученьку лизнув (Гл., Вибр., 1951, 137); * Образно. Вітер сніг лизнув. Зітхнув. Зима (Тич., Зростай.., 1960, 52).
2. перен. Дуже мало з’їсти чого-небудь. — Не діждеш, щоб я тобі і лизнути дав! Ні, сам поїм усе (Кв.-Осн., II, 1956, 477); — Ото всього?! Та хіба ж так вареники їдять! Ото лизнула та й уже?! (Вишня, І, 1956, 348).
3. перен., розм., зневажл. Напитися п’яним. Чіпка напоїв Сидора й москалів, що з ним прийшли, та на радощах і сам так лизнув, що насилу виліз з хати (Мирний, І, 1949, 349).
◊ Чорт (віл) лизне́ кого — зникне хто-небудь безслідно. — За кучму сю твою велику Як дам ляща тобі я в пику, То тут тебе лизне і чорт! (Котл., І, 1952, 83).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 484.