ЛЕЛІ́Я, ї, ж., заст., поет. Лілія. Скрізь по світлицях простяглася довга стежка дорогого килима, закиданого оберемками лелій, фіялок, рож (Н.-Лев., І, 1956, 164); — Мамо, а яка найстарша ельфа? — Вона, Павлусю, зветься Лелія, бо живе у самій найкращій лелії (Л. Укр., III, 1952, 487); Хвиля лелію леліє, мов промовляє: "Рости" (Сос., II, 1958, 130); * У порівн. Демократія радянська розцвілась лелією, і для бідних всього світу стали ми надією! (Тич., І, 1957, 211).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 474.

Лелі́я, лії, ж. Лилія. Насіяла миленькая білої лелії. Гол. І. 327. Ой як же ти процвітаєш, як в саду лелія. Чуб. V. 428. Ум. Лелієнька. Сестро ж моя, лелієнько біла! Федьк. I. 9.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 354.

лелі́я (зменшено-пестливе — лелі́єчка) — народнопоетична назва лілеї (див. лілія); уживається також як пестливе найменування дівчи­ни або жінки. Насіяла миленькая білої лелії (Я. Головацький); Ой як же ти процвітаєш, як в саду лелія (П. Чубинський); Сестро ж моя, лелієчко біла! (Ю. Федькович).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 332.