ЛЕ́ГІНЬ, геня, ч., діал. Юнак, парубок. Іван був уже легінь, стрункий і міцний, як смерічка (Коцюб., II, 1955, 313); Шляхом урочисто, в ритм пісні, проходять дівчата і легіні (Стельмах, Над Черемошем.., 1952, 120).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 461.

Легінь, ня, м. = Парубок. Ішов легінь з полонини на нове подвір’є. Гол. III. 216. Приходя до мене молодці-соколи: легіню, на танець, легіню, на поле! Федьк. І. 44. Ум. Легіник. Ой до мене, легіники! Гол. II. 421.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 350.

ле́гінь (зменшено-пестливе — легі́ник) — народна назва юнака, па­рубка. У зеленій полонині розвилися бучки, І ти легінь, і я легінь — тяг­німося в ключки (коломийка); Ішов легінь з полонини на нове подвір’я (Я. Головацький); Іван був уже ле­гінь, стрункий і міцний, як смерічка (М. Коцюбинський); Котилися во­зи з гори, поламали спиці, Звідали ня легіники, де тут вечорниці (коло­мийка).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 331.