КУТЯ́, і́, ж., етн.
1. Обрядова каша з ячмінних або пшеничних зерен, уживана з солодкою підливою напередодні різдва чи водохреща. Стоїть кутя на покуті, А в запічку діти (Шевч., І, 1951, 365); По селі, по якій годині тиші, коли йшла рокова, церемоніальна вечеря з примі вками і обрядами по старому звичаю, з діду хом і кутею, почалися веселі колядкові співи (Фр., VIII, 1952, 100); — Завтра кутя. І все в нас буде, як на батьківщині: і кутя, і узвар, і сіно постелимо за звичаєм… (Тулуб, Людолови, І, 1957, 334).
Бага́та кутя́ — переддень різдва; святий вечір. Батько подарував Лаврінові ту грушу на багату кутю тоді, як Лаврін чхнув за вечерею (Н.-Лев., II, 1956, 377); Голо́дна кутя́ — переддень водохреща. [Павло:] Сьогодні ж святий вечір, то, здається, кличуть мороза вечеряти? [Явдоха:] Мороза кличуть вечерять на голодну кутю, а це багатий вечір (К.-Карий, II, 1960, 154).
◊ Передава́ти (переда́ти) куті́ ме́ду — переборщити. Одного разу два такі знавці Передали куті, як кажуть, меду — І от зайшла в них жвава суперечка (Рильський, III, 1961, 172).
2. Те саме, що ко́ливо. На проводи наносять сюди на гроби чимало чого: чи куті, чи буханців, чи крашанок (Кв.-Осн., II, 1956, 114); Поминальної куті з торішньої пшениці дві мисочки наварив (Ковінька, Кутя… 1960, 25).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 419.