КОПИ́ЛИТИ, лю, лиш, недок., перех., розм. Випинати, надувати (звичайно губи). Степанида ледве осміхалась і копилила свої тонкі губи (Н.-Лев., І, 1956, 368); Губи в нього розтулилися, він чудернацько якось копилив їх, випинав (Загреб., Спека, 1961, 15).

◊ Гу́бу (гу́би) копи́лити див. губа́¹ Но́са копи́лити див. ніс.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 280.

Копилити, лю, лиш, гл. — губи. Отдувать, оттопыривать (губы). Переносно: важничать, относиться къ чему съ пренебреженіемъ; дуться. Не копильте, каже, дітки, губок, не копильте! Їжте, воно смашне! Сим. 231 — 232. Не будете ви в нас копилить губу, як ті запорожці, що всі в них рівні. К.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 280.