КЛЕ́ЧАННЯ, я, с.

1. етн. Відрубані гілки з листям, якими на зелені свята прикрашають хату, двір. Діждалися, Уквітчали [батько і Ярина] хату І любистком, і клечанням (Шевч., І, 1951, 284); — Це ж сьогодні зелена неділя,— промовив Данько, замріявшись. — Скільки того клечання понатягають хлопці з лісу!.. (Гончар, Таврія, 1952, 236); * У порівн. Немов клечанням, листям тютюновим Заквітчані всі хати і двори (Воронько, Тепло.., 1959, 174).

2. поет. Зелена рослинність, зелень. Земля вдягла рясне убрання, В клечанні села й городи (Криж., Срібне весілля, 1957, 123).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 181.

Клечання, ня, с. Срубленныя небольшія деревья и древесныя вѣтви съ листьями въ домахъ и на дворахъ на Троицу. Чуб. III. 185.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 250.

кле́чання (від клець — обрубок дерева, гілки) — відрубані молоді гілки з листям, якими на Клечаль­ний тиждень і Зелені свята при­крашають хату, двір; здавна вико­ристовують гілля клена, ясена, ли­пи, але не верби; дуже поважали тополю (див. Зелені свята), гада­ли на осику. Діждалися, уквітча­ли хату і любистком, і клечанням (Т. Шевченко).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 290.