КА́НУТИ, ну, неш, нар.-поет.
1. док. Пірнути, зануритися куди-небудь, у що-небудь. Втоплю свою недоленьку, Русалкою стану, Пошукаю в чорних хвилях, На дно моря кану (Шевч., І, 1951, 9); І тільки часом камінь з круч зірветься, Впаде і кане в темних тихих водах (Л. Укр., І, 1951, 133); // перен. Зникнути. Він (Я. Галан] був світилом дня. А вам, світила ночі, Безслідно канути у непроглядну тьму! (Забашта, Калин. кетяг, 1956, 186).
◊ Ка́нути в дале́ке мину́ле — давно зникнути. У далеке минуле канула відстала аграрна Росія (Ком. Укр., 5, 1967, 13); Ка́нути в [Ле́ту] забуття́ — забутися. А може, ..той пам’ятний вечір давно канув у забуття (Гур., Друзі.., 1959, 35); Ка́нути у ві́чність див. ві́чність; Як (мов і т. ін.) у во́ду ка́нути — зникнути без сліду.— Я прямо аж боюся за нашу Оленку. Поїхала і мов у воду канула (Кучер, Трудна любов, 1960, 155).
2. недок. і док., без додатка, рідко. Падати краплями; текти, капати. Ой зоре! зоре! — і сльози кануть. Чи ти зійшла вже і на Украйні? (Шевч., II, 1953, 20); Ой цюкнув я раз — похилилася [билина], Цюкнув я у другий раз, аж кров канула (Чуб., V, 1874, 708).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 90.