ЗОРІ́ТИ, зорі́ю, зорі́єш і зорю́, зори́ш, недок.
1. тільки З ос., поет. Сяяти, випромінюючи або відбиваючи світло; світити. На синім небі густо зоріли зорі (Коцюб., І, 1955, 49); Сумно крізь віконце Молодик зорить… (Граб., І, 1959, 371); Минають віки, волею людей змінюється географія степу, іншими люди стають, і вітри, і трави, зостається незмінною тільки оця безмірна широчінь степова та високий Чумацький Шлях, що над нею зоріє (Гончар, Тронка, 1963, 281); * Образно. Невже ракета в космосі ширяє? Ні, серце пломеніє там людське і світить всім, зорить на виднокраї, ясне таке! (Тер., Серце.., 1962, 4); // Вкриватися зорями, бути зоряним (про небо). Уже зоріло небо, і Стах вів «Колумб», керуючись зорями та маяком (Трубл., II, 1955, 187); // перен., кому. Вказувати правильний шлях у житті, осявати життя. Клянемся ми всі, що народ розкуєм, Всі здійсним святі заповіти І волею край свій, як сонцем, заллєм, Щоб міг він і другим зоріти (Олесь, Вибр., 1958, 64); // перен. Бути величним, осяяним блиском слави. Герої, славою повиті. Зоріє кожного ім’я (Ус., Дорогами.., 1951, 81); Зоріє в білім світі Вічна дума, Вічна слава Кобзаря (Мал., Віщий голос, 1961, 105).
2. перев. 3 ос. Блищати, виблискувати під дією проміння, світла. Ми вдвох ішли й не говорили, Ти вся засніжена була, Сніжинки грали і зоріли Над смутком тихого чола (Рильський, І, 1960, 125); Наші руки продовжила сталь, що несе капіталові жах: трилінійні рушниці в руках, і на кожній зоріє багнет… (Сос., І, 1957, 492); // Виділятися своїм кольором, освітленням; виднітися. Цвіли над шляхом голубі петрові батоги, зоріли ромашки, а з гущавини придорожнього жита виглядали соромливі волошки (Цюпа, Грози.., 1961, 288); В саду вже зоріють серед листя зелені, завбільшки з голубине яйце, яблучка (Збан., Сеспель, 1961, 427); Темніша Брянський ліс у сні, Зімкнув ряди соснові. Зоріють десь в гущавині Озера вечорові (Нагн., Вибр., 1957, 185); // перен. Вирізнятися серед інших яскравою зовнішністю, здібностями і т. ін. Було між дівчатами так і зорію (Барв., Опов.., 1902, 63).
3. перен. Сяяти, світитися (про очі). Він так гарно вміє казати, і так у його зоріють очі, як він каже! (Гр., II, 1963,141); // чим. Виражати яке-небудь почуття (про очі). Вони слухали дідуся, і стомлені очі зоріли надією (Ірчан, II, 1958, 25); // Виявлятись у виразі обличчя, очей і т. ін. Діти любі, чемні діти, Й ви в життю, неначе цвіти, В личку щирість вам зоріє, Око і душа радіє (У. Кравч., Вибр., 1958, 200).
4. Наближатися, наставати (перев. про світанок). Зоріє світанок, а він лежить, спить солодко (Гончар, Тронка, 1963, 196); // безос. Вийшли в дорогу рано, ще зоріло, а десь коло полудня були вже на полонині (Чендей, Поєдинок, 1962, 164).
◊ Зорі́є схід — розвидняється, світає; Ще й на світ не зорі́ло, безос.— не розвиднялося, не світало. Ще й на світ не зоріло, як я потягся на Донець і цілісінький день блукав його берегами (Грим., Подробиці.., 1956, 32).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 688.