ЗОРЯ́ТИ, я́є, недок. розм. Те саме, що зорі́ти. Схопилась, вискочила на задвірок,— уже рання зоря зоряє (Барв., Опов.., 1902, 237); Андрій в перший день, як тільки вийшов косити траву, поновив шапку на оборозі, бо вже зоряла вершком (Чендей, Вітер.., 1958, 227); // безос. Додавала серцю жалю й пісня. Вона, знай, голосила над австрійськими окопами.. А коли стало зоряти, урвалася пісня (Мушк., Серце.., 1962, 307).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 690.

Зоряти, ря́ю, єш, гл. Свѣтиться, сіять. Що то була за дівчина! Зайде в хату, то мов зоря зоряє. Г. Барв. 103, 237. Там квітки як в божім раю… зорями ч траві зоряють. К. Дз. 221. Ой вийду на гірку та гляну на зірку, — що зоря зоряє, а вся челядь гуляє. Грин. III. 61. См. Зоріти.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 180.