ЗЛОДЮ́ГА, и, ч. і ж., розм. Особа, яка займається злодійством. [В юрбі:] Це ж та баба Ярина, та злодюга, що сама краде, а на дівчат звертає! (Вас., III, 1960, 469); Всі знають, що Лигун браконьєр, розкрадач народного добра, злодюга, але йому від того мало горя (Чаб., Тече вода.., 1961, 137); Якось попалася Лисичка — Злодюга, вовчика сестричка, — Хвостом в капкан (Мирний, V, 1955, 381); // лайл. — Як щоденна лайка та докори: злодюга та п’янюга, то всякого з пантелику зіб’є… (Мирний, І, 1949, 307).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 600.