ЗДАЛЯ́, рідко ІЗДАЛЯ́, присл., розм. З далекої відстані, віддалік. Часом блимне здаля вогонь і зникне, щоб з’явитись у другому місці (Коцюб., І, 1955, 348); Коли Микола Бідуля повертався з далекої дороги, здаля зачув, що на його дворі перед дровником хтось гупає сокирою (Чендей, Поєдинок, 1962, 105); Дитячий гомін іздаля летить і лине навколо (Гонч., Вибр., 1959, 348); // З віддаленої місцевості. Кричали в небі птахи перелітні, Вертаючи здаля, із-за морів (Шпорта, Мужність, 1951, 14); // Не стикаючись, на відстані. Я не мріяв про зустріч, а тільки — щоб вона [Маша] дозволила любити її здаля (Ю. Янов., II, 1954, 82).

◊ Почина́ти (поча́ти) здаля́ — те саме, що Почина́ти (поча́ти) зда́лека (див. зда́лека). Михайло Гнатович хотів почати здаля, спочатку вивідати, чи не запропонував хто якогось кращого способу (Собко, Біле полум’я, 1952, 145).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 531.