ЗДА́ЛЕКА, рідко ІЗДА́ЛЕКА, присл. З далекої відстані, віддалік. Ох, щось біліє здалека на морі! Вітрила то, чи тільки піна хвиль? (Л. Укр., І, 1951, 415); У Рябченка були добрі очі: придивившися, пізнав іздалека, що то Зінько (Гр., II, 1963, 387); В ранковій імлі зблизька і здалека вимальовувались громаддя будинків-велетнів (Ю. Янов., І, 1958, 628); // З віддаленої місцевості. Жив у тій хаті Охрім Поліщук із жінкою. Вона була здалека взята (Вовчок, І, 1955, 95); Ці кілька десятків робітників.. прийшли здалека на чужину заробляти щоденний хліб (Коцюб., І, 1955, 296).
◊ Почина́ти (поча́ти, захо́дити, зайти́) зда́лека — не одразу говорити про суть справи. — Да, кожного з нас щось жде у житті, —здалека і загадково починає Терентій і цим одразу насторожує допитливі очі Омеляна (Стельмах, Хліб.., 1959, 118).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 531.