ЗВІРИ́НА, и, ж. Дика, звичайно хижа, тварина; звір (див. звір1 1). Вніс [мисливець] його [зайця] в хату; взяла його дріж; Дивиться пильно на мене звірина; Так мов і хоче сказати: «Не ріж» (Щог., Поезії, 1958, 120); Глуха тиша причаїлася в непрохідних хащах. Жодна пташка не подавала голосу; жодна звірина не пробігала (Донч., II, 1956, 35); І ось серед бурі, у темнім бору Страшна перед нами звірина з’явилась… (Тич , III, 1947, 186); * У порівн. — В степу я був, один, як той козак Голота.. Сирі качани гриз, у скиртах звіриною спав… (Гончар, Партиз. іскра, 1958, 82); // Тварина взагалі. Максим.. набрав груддя повну пазуху й помчався насупроти бугая, ревучи й передражнюючи страшну звірину… (Мирний, І, 1949, 211).
ЗВІРИНА́, и́, ж.
1. тільки одн., збірн. Дикі, звичайно хижі, тварини; звірі. Пташки ущухли, звірина причаїлась, малі комашки завмерли в травиці (Коцюб., І, 1955, 176); Слава сонцю молодому В світлоносній вишині! Слава першим хвилям грому, Слава птиці й звірині! (Рильський, II, 1960, 44).
2. М’ясо дикого звіра. Він [ліс] давав гриби і ягоди, звірину і смолу для човнів (Чаб., Стоїть явір.., 1959, 25); — Він ніколи не брав у походи возів, ні м’яса не варив, але, покраявши конятину чи звірину, чи яловичину, пік на жару (Довж., І, 1958, 293). Лихо з панами цими! Й де вона Взялась, та люта звірина, На нашу голову? (Тич., II, 1947, 63).
3. перен. збірн. Дуже люті, жорстокі люди.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 484.