ЗВІЗДА́, и́, ж., діал. Зірка. Скрізь була пустиня — і діду довелось простувать по степах навмання, питаючи дороги то у сонця, то у звізд (Стор., І, 1957, 81); На світі всячину я знаю, Хоть нікуди і не ходжу, І людям в нужді помагаю, І їм на звіздах ворожу (Котл., І, 1952, 116); У тім маленькім світі, що групувався довкола дому.. Кошицької, він був одною з ясніших звізд, уважався чоловіком розумним і досвідним (Фр., IV, 1950, 209); А за ним у колясі генерал, з золотими китицями на плечах, на грудях золота звізда (Кв.-Осн., II, 1956, 141).

◊ Зві́зди з не́ба хапа́ти (зніма́ти, здійма́ти і т. ін.) — те саме, що Зірки́ з не́ба хапа́ти (зніма́ти, здійма́ти і т. ін.) (див. зі́рка). Яку б вона розмову не розпочала, з ким би не побачилася, уже вона завжди зверне на Василя. І сякий, і такий, звізди з неба здіймає (Мирний, IV, 1955, 95).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 481.

Звізда́, ди́, ж. Звѣзда. Аби місяць на мене світив, а звізди хоч і так. Ном. № 5422. Ум. Зві́здочка.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 131.

звізда́ — зірка (див. ще зо́рі); та­кож її зображення, яке носять ко­лядники в обрядових діях на Свят­вечір; таку звізду роблять з дерев’­яної обичайки і тоненьких доще­чок або промасленого паперу; декорують кольоровим папером, стрічками; має сім кутів, І людям в нужді помагаю, І їм на звіздах воро­жу (І. Котляревський); А он місяць на мене світив, а звізди хоч і так (М. Номис); Тільки звізду з неба не зніма (М. Номис) — про спритну, зарозумілу людину.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 240.