ЗБАН, а, ч., діал. Дзбан. — Пане куме Любовицький,— мовив, хмурячись, Богдан,— чарку! За стару знайомість! Поки піниться сей збан! (Фр., XI, 1952, 217); До пори збан воду носить (Номис, 1864, № 7772).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 427.

Збан, ну, м. = Дзбан. Ішов красний пан, ніс води збан. Чуб. І. 68.

2) Родъ узора въ вышивкѣ. Чуб. VII. 415.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 121.

збан = зба́нок = зба́нка —

1) див. дзбан;

2) тільки збан — рід старо­винного узору на вишивці.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 239.