ЗАКА́ЗУВАТИ, ую, уєш, недок., ЗАКАЗА́ТИ, кажу́, ка́жеш, док.

1. Не дозволяти робити що-небудь; забороняти. Чогось моя мила до мене не ходить. Чи їй мати заказала, Чи ся з іншим закохала? (Чуб., V, 1874, 107); За ті тихі, сумні пісні мене не судіте; хто ж закаже берізоньці на вітрі шуміти?.. (У. Кравч., Вибр., 1958, 130); Примар послав десятників вигнати коні з виноградника та заказати Замфірові вступати без дозволу на виноградник (Коцюб., І, 1955, 213); // Рішуче радити не робити чого-небудь. — Виводьте їх [фашистів] на майдани та судіть великим судом! Аби знали, яка доля розбійників жде! Аби заказували своїм внукам і правнукам — до десятого коліна!.. (Гончар, III, 1959, 460); — Судити вас будемо і на кілька років у тюрму посадовимо, щоб десятому заказала, як техніку безпеки порушувати (Собко, Справа.., 1959, 110).

Нена́че (мов) заказа́ло кому, безос. — хто-небудь на якийсь час утратив здатність говорити. Дехкани тиснули на стіл. Поки що, неначе заказало, мовчали всі (Ле, Міжгір’я, 1953, 103).

◊ Заказа́ти доро́гу див. доро́га.

2. діал. Наказувати. Він на завтра усім Заказав це своїм Дочуватися дзвона святого (Манж., Тв., 1955, 81); * Образно. Білий разочок зубів одтінив припалені уста, заказав мовчати їм (Ле, Міжгір’я, 1953, 120).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 137.

Зака́зувати, зую, єш, сов. в. заказа́ти, кажу́, жеш, гл.

1) Приказывать, приказать, наказывать, наказать, дѣлать, сдѣлать распоряженіе. Ой заказано і загадано всім козаченькам у військо йти. Маркев. 24. Поховали його, як він заказав. Мнж. 36. Тепер закажу світові всьому: нехай не вірить ніхто нікому. Н. п.

2) Запрещать, запретить. Як я в матері гуляла, — мати не спиняла, а тепера іспинила чужая дитина, і світ мені зав’язала, гуляші, заказала. Грин. III. 86. Ой мені мати заказала, щоб я з тобою нігде не стояла. Мет.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 45.