ЗАГЛА́ДЖУВАТИ, у́ю, у́єш, недок., ЗАГЛА́ДИТИ, джу, диш, док., перех. 1. Робити гладким, вирівнювати, розправляти що-небудь нерівне, кошлате, зім’яте і т. ін. Бере [Катерина] в Семків дерев’яну борону і, зігнувшися, тягне її, загладжує засіяне поле (Чорн., Визвол. земля, 1950, 175); — Наш, вітчизняний, — визначив Хаєцький, як циган обходячи коника навколо і старанно загладжуючи застрижене тавро. — Густий, карапуз! (Гончар, III, 1959, 88).
◊ Загла́джувати (загла́дити) го́стрі кути́ див. кут. 2. перен. Пом’якшувати враження від поганої поведінки, грубого вчинку і т. ін. Щоб загладити його гостре слово, сказала [мати]: — Свята молодість… Колись і ми такі були, свахо… (Кучер, Трудна любов. 1960, 299); «І нащо було!» картав уже Чумак себе, не знаючи, як би загладити свою безтактність.. Врешті надумав: — А знаєш, Павлушо, непогано. Їй-бо, хороша лірика (Головко, II, 1957, 477); Господи, що вона робить? На кого вона кричить?!..Не знаючи, як загладити свій вибух, пошукала [Катерина] носову хустку і для чогось приклала її до рота (Вільде, Сестри.., 1958, 402).
Загла́джувати (загла́дити) прови́ну (вину́) — пом’якшувати враження від власної провини. Він обов’язково допоможе Павликові. Цим він хоч трохи загладить свою важку провину перед товаришем (Донч., VI, 1957, 65).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 78.