ДЯ́ДИНА, и, ж. Жінка дядька (у 1 знач.). Пішла Катря в село до дядька та дядини, та недовго була в родичів (Мирний, IV, 1955, 295); Ми підемо до дядини Калини на ялинку (Багмут, Опов., 1959, 4).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 450.

Дя́дина, ни, ж. Жена дяди, не родная тетка. Чуб. ІІІ. 476. Подай чорт у дядька служив, а до дядини за платою ходив. Ном. № 7614. Ум. Дя́дина, дя́диночка. Чуб. III. 429.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 461.

дя́дина (пестливі — дя́динка, дя́диночка) —

1) дружина дядька; символ скупості, недоброзичливо­сті щодо зведеної рідні. Бодай чорт у дядька служив, а до дядини за платою ходив (М. Номис); Зріє вино­градина, не для тебе, дядино! (при­повідка); Пішов до дядини — наївся гов’ядини, пішов до тітки — вмо­тався в намітки (приповідка);

2) дя́дини див. Ро́зигри 1.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 210.