ДУКА́Ч, а́, ч.

1. іст., заст. Те саме, що дука́т. [Парубок:] Коли буду живий, вернусь, добуду слави і всякого добра, золота, дукачів (Вас., III, 1960, 22); Намисто червоніло на довгій шиї, на душі блищав великий срібний дукач, а по боках його — два менших (Мирний, III, 1954,176); * У порівн. Сухе листя золотими дукачами сипалось у закаламучені хвилі Білої Тиси (Скл., Карпати, II, 1954, 108).

2. заст. Те саме, що ду́ка. Тепер живе [в палаці] новий хазяїн Пісок — перший дукач на все Гетьманське, перша голова в повіті (Мирний, II, 1954, 301); Бідні люди любили Івана. А дукачам його язик і характер кісткою в горлі стояли (Мур., Бук. повість, 1959, 16).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 434.

Дука́ч, ча́, м.

1) = Дукарь. К. Псал. 22. Іде багач, та йде дукач, п’ян валяється, з козацького отамана насміхається: за що тая голотонька напивається? Мет. 449. Чужі пани дукачі держать людей до ночі. Чуб. ІІІ. 237.

2) = Дукат 2. Чуб. VII. 426. Гол. Од. 22. Сим. 10. Ум. Дука́чик. І внучатам із клуночка гостинці виймала: і хрестики, й дукачики, й намиста разочок Ориночці. Шевч. 112.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 455.