ДУ́БЧИК, а, ч., розм.
1. Те саме, що дубе́ць 1. Зломивши дубчика з кущів, Щоб півня добре стьобонути, Перехрестивсь він та й побрів (Щог., Поезії, 1958, 364); Ляля підходить до тільки-но посаджених кущів ясмину й виламує дубчика (Вишня, І, 1956, 398).
2. Зменш.-пестл. до дуб 1. І справді, скілько тут Сокири ні бряжчали. Ні дубчика, ні липки не стяли (Греб., І, 1957, 62).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 431.