ДОМІ́ВКА, и, ж. Жиле приміщення стосовно до того, хто в ньому живе. Хліб поріс, прийшли жнива; Йде отаман по домівках. Жати хліба зазива (Щог., Поезії, 1958, 290); Спритні сапери пройшли двором, а він усе стояв біля хвіртки, не відважуючись зайти в свою домівку (Рибак, Опов., 1949, 40).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 362.

Домі́вка, ки, ж.

1) Домъ — не въ смыслѣ зданія, а въ смыслѣ вообще жилья. Бідна вдова, старая жона у своїй домівці з діточками маленькими гомоніла. Мет. 345. Чуже дитя клене-проклинає… за хліб, за сіль нарікає, з домівки зганяє. Чуб. V. 849.

2) Мѣсто жительства. Де твоя домівка? — У Красному. Наступив 1650 рік; посунули пани з Польщі до домівок, почали свої добра осягати, почали людей на роботу кликати. К. Хмельн. Ум. Домі́вонька, домі́вочка.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 419.

домі́вка (зменшено-пестливі — домі́вонька, домі́вочка) — дім сто­совно того, хто в ньому мешкає, а також як місце проживання ко­гось; див. ще дім 1,2. Домівка — не ворог, коли не прийдеш, завжди при­йме (приказка); І заєць має домівку, хоч під кущем (приказка); Хліб по­ріс, прийшли жнива; Йде отаман по домівках, Жати хліба зазива (Я. Щоголев); Бідна вдова, старая жона у своїй домівці з діточками маленькими гомоніла (А. Метлин­ський).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 194.