ДОКИ́ДАТИ див. докида́ти1.
ДОКИДА́ТИ1, а́ю, а́єш, недок., ДОКИ́ДАТИ, аю, аєш, док., перех. Кидаючи, наповняти що-небудь чимсь. Докидати кузов машини картоплею.
ДОКИДАТИ2, а́ю, а́єш, недок., ДОКИ́НУТИ, ну, неш, док.
1. перех. і неперех. Кидати до якого-небудь місця, до якоїсь межі. — Бачиш, Микито, як низько-низенько нахилилось небо. Коли б настромив на паличку картоплину та махнув, то, мабуть, докинув би до його (Вас., І, 1959, 269); Повний місяць зависає над яром, — здається, до нього можна докинути грудкою (Ю. Янов., І, 1958, 602); * Образно. Туди [в провалля] навіть високе сонце не докидає свого проміння (Воронько, Казка.., 1957, 48).
2. перех. і неперех., перен., розм. Вставляти в розмову свої зауваження, часом з наміром неприємно вразити кого-небудь. Я був малий і рідко докидав своє слівце про очерет, про став (Рильський, І, 1946, 274); Ще двоє стояли осторонь.., інколи докидаючи й від себе повчальне слівце (Смолич, І, 1958, 53); — Може, він міг би мати якийсь заробіток при вашій трупі, — несміливо докинув він [поет] (Л. Укр., III, 1952, 701); — Ех, Женя, мадамочки перелякався! — докинув хтось в’їдливо на адресу Кравцова (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 191).
3. тільки док., перех., діал. Підкинути; добавити. Він, дрожачи [дрижачи], мов осиковий лист, докинув дров до огню (Фр., VIII, 1952, 345); Передній [солдат] просить кухаря докинути [рису], жаліється на голод, на пережитий бій (Ірчан, II, 1958, 234); Старий вівчар до ватри дров докинув І повідать продовжував мені (Павл., Бистрина, 1959, 154).
◊ Доки́нути о́ком (очи́ма) — досягти зором, поглядом. До маленьких, низеньких [квіток] сама нахилюсь, до високих очима докину (Л. Укр . І, 1951, 222); Скі́льки о́ком доки́неш — скільки доступно, можна побачити, досягти зором.— Дивись! Скільки оком докинеш, усе чорнів та й чорніє наша рілля, — мовила Одарка (Л. Янов., І, 1959, 419).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 351.