ДОГАНЯ́ТИ1, я́ю, я́єш, недок., ДОГНА́ТИ, дожену́, дожене́ш, док., перех. і без додатка.
1. Настигати кого-, що-небудь, наближатися до того, що рухається попереду. Подибала стара мати Доню в полі доганяти… (Шевч., І, 1951, 391); Колона все прискорювала крок, і все важче і важче було її доганяти (Кучер, Чорноморці, 1956, 159); Лаврін догнав її й порівнявся з нею (Н.-Лев., II, 1956, 308); — Дожену, — блискав думка Яреськові. — Хоч до Перекопу гнатимусь, а кулемет буде мій! (Гончар, Таврія.., 1957, 316); // перен. Порівнюватися з ким-небудь зростом. Явдоха була уже дівка; Горпина — її доганяла (Мирний, І, 1954, 56); Синок уже на зріст матір доганяв (Стельмах, Кров людська.., І, 1957, 117); Сад міцнів щодня — і скоро Нас догнав і вище ріс (Вирган, В розп. літа, 1959, 32).
◊ Доганя́ти ві́тра в по́лі — те саме, що Шука́ти (лови́ти і т. ін.) віт́ра в по́лі (див. ві́тер).
2. перен. Домагатися таких же успіхів, досягнень і т. ін., які мають передові люди. Хоч хвалять, що ми роботящі, Та мусим ще вище ми брать, Бо в області є за нас кращі! Тож є кого нам доганять! (С. Ол., Вибр., 1959, 119); Герой Соціалістичної Праці Гіталов теж починав з малого, а тепер дожени його, спробуй (Ю. Янов., II, 1954, 129).
3. Примушувати рухатися до певного місця. Догнали отару до становища (Мирний, II, 1954, 55).
ДОГАНЯ́ТИ2, я́ю, я́єш, недок., діал. Дорікати. З чужими ще постережеться, бо ті йому не попустять, а їй доганяє так, що!.. (Барв., Опов.., 1902, 110).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 338.