ДИ́БА¹, и, ж., іст.

1. Середньовічне знаряддя катувань. — На палю! — князь зикнув та шаблею брязь! — До палі ще пекло і диба! (Стар., Поет. тв., 1958, 213); 3 диби Покуту зняли [шляхтичі] ледь живого (Панч, III, 1956, 426).

2. перев. мн. Колода, яку накладали на ноги або руки арештанта. Ой на руки кайдани, А на ноги диби, — Хотять ляшки сіромаху До світа згубити (Укр.. думи.., 1955, 69); [Чопорій:] Бери його, веди, мосьпа-неньку, і забий в диби, щоб не втік! (Кроп., V, 1959, 139).

ДИ́БА² див. ди́би.

ДИ́БА³, присл. Те саме, що ди́бом.

◊ Ди́ба става́ти (ста́ти) — те саме, що Ди́бом става́ти (ста́ти) (див. ди́бом). Як скочить Лев — аж диба стала грива… На Вовка бідного насів (Гл., Вибр., 1957, 57).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 269.

Ди́ба нар. Дыбомъ. Як скочить Лев — аж диба стала грива. Гліб. 21.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 381.

ди́ба — старовинне знаряддя ка­тувань; колодки, які накладали на ноги або руки арештанта (звідси прокляття: «А бодай тебе в диби взяли!»). Ой на ноги диби, на руки дибиці, — Оце тобі, джиґуне, за ті молодиці! (пісня).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 181.