ДЗВІНИ́ЦЯ, і, ж. Вежа для дзвонів на церкві, при церкві або окрема будівля з дзвонами. До утрені завив з дзвіниці Великий дзвін (Шевч., II, 1953, 38); Від старої Орської кріпості лишилася тільки кам’яна дзвіниця (Рад. Укр., 27.УІІІ 1959, 3); * У порівн. Поставить він собі «двір» [за́мок], такий високий, як дзвіниця (Коцюб., І, 1955, 101).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 264.

Дзвіни́ця, ці, ж.

1) Колокольня. Як в Кийові на дзвіниці черні в дзвони дзвонять, так в Полтаві перекупки на місті гуторять. Ном. № 13445.

2) = Вежа 3. Гол. І. Объясн. къ рис. 21. О. 1861. XI; Св. 36. Ум. Дзвіни́чка.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 377.

дзвіни́ця (зменшене — дзвіни́чка) —

1) вежа для дзвонів у церкві, при церкві або окрема будівля з дзвонами, яка служила також сто­рожовою вежею; тому первісною формою української дзвіниці була звичайна бантина, покладена на двох стовпах і прикрита невелич­ким дашком. До утрені завив з дзві­ниці великий дзвін (Т. Шевченко); Як у Києві на дзвіниці ченці в дзвони дзвонять, так у Полтаві перекупки на місті гуторять (М. Номис);

2) святечна гра на Великдень (див. оборі́г 2).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 180.