ДЗВІНИ́ЦЯ, і, ж. Вежа для дзвонів на церкві, при церкві або окрема будівля з дзвонами. До утрені завив з дзвіниці Великий дзвін (Шевч., II, 1953, 38); Від старої Орської кріпості лишилася тільки кам’яна дзвіниця (Рад. Укр., 27.УІІІ 1959, 3); * У порівн. Поставить він собі «двір» [за́мок], такий високий, як дзвіниця (Коцюб., І, 1955, 101).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.
— Т. 2. — С. 264.
Дзвіни́ця, ці, ж.
1) Колокольня. Як в Кийові на дзвіниці черні в дзвони дзвонять, так в Полтаві перекупки на місті гуторять. Ном. № 13445.
2) = Вежа 3. Гол. І. Объясн. къ рис. 21. О. 1861. XI; Св. 36. Ум. Дзвіни́чка.
Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.
— Т. 1. — С. 377.
дзвіни́ця (зменшене — дзвіни́чка) —
1) вежа для дзвонів у церкві, при церкві або окрема будівля з дзвонами, яка служила також сторожовою вежею; тому первісною формою української дзвіниці була звичайна бантина, покладена на двох стовпах і прикрита невеличким дашком. До утрені завив з дзвіниці великий дзвін (Т. Шевченко); Як у Києві на дзвіниці ченці в дзвони дзвонять, так у Полтаві перекупки на місті гуторять (М. Номис);
2) святечна гра на Великдень (див. оборі́г 2).
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.
— С. 180.