деревопокло́нство = деревопокло́нництво — у дохристиянські часи — поклоніння деревам, гаям, лісам, культ дерева в народних віруваннях, що мав сільськогосподарське значення; на тому місці, де тепер знаходиться Києво-Печерська лавра, раніше був священний гай, у якому стояли київські боги, можливо, й Перун (див.); наші предки поклонялися деревам зазвичай великого розміру (дубу, буку, липі), бо нібито на них жили давні боги; цим пояснюється персоніфікація багатьох дерев у народній творчості (у піснях-баладах дерева говорять людською мовою, коли їх хочуть рубати); давні руси молилися й приносили богам жертви під великим дубом (зокрема про це оповідає Костянтин Порфірородний, як подорожні руси складали жертви до великого дуба на о. Хортиця); відгомоном давнього поклоніння деревам є атрибути народних обрядів на зразок весільного вільця (гільця), купальського деревця, вербових гілок у Вербну суботу, клечання у Зелену неділю тощо; споконвіку вважають, що людина при житті має посадити бодай одне дерево (своєрідний прижиттєвий ритуал); ритуальний обряд з деревом описано в повісті Б. Грінченка «Під тихими вербами»: «Як садовина не родить, то на Святий вечір дідусь беруть сокиру та й ідуть до груші або до яблуні, та й нахваляються, що рубатимуть: «Як не родитимеш, то зрубаю і в піч уметаю, а попіл на вітер порозпускаю!» — Дак воно злякається та й родить» (див. ще статті у цьому словнику про окремі дерева).
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 177-178.