ВІДРА́ДА, и, ж. Те, що заспокоює, сповнює радістю; втіха, задоволення. Не було Остапові сну, ані відпочинку; не було спокою, ані відради (Вовчок, І, 1955, 329); Якась відрада, тихе вдоволення обняло йому душу (Мак., Вибр., 1954, 25); Усе навіює відраду — і вітряки, й сади густі (Сос., II, 1958, 363).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 626.

Відрада, ди, ж.

1) Отрада, утѣшеніе. Та не дав мені порадоньки, серцю одрадоньки. — Яку ж тобі, моя мила, одраду давати? Мил. 115. Ой коли б ти, мати, знала, що то за досада, то б ти мене оженила, щоб була відрада. Мет.

2) Отсовѣтываніе. Ум. Відрадонька. Нема мені відрадоньки від мого нелюба. Мет. 253. См. Відрадість.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 225.