ВУ́ЙНА, и, ж., діал. 1. Тітка, сестра матері або дружина материного брата. І так вона лишилась сама. Сама. Бо хіба сина її покійної вуйни, Матфея, з другого села числити? (Коб., III, 1956, 534); Вуйни досягали його [Петрика] руками й гладили, як біле курятко, аби зі собою освоїти (Черемш., Тв., 1960, 35).

2. Про старшу віком жінку (звичайно при шанобливому звертанні). На сінокосі наздоганяє Оленку вуйна Калина Греблючка (Козл., Пов. і опов., 1949, 19).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 785.

Вуйна, ни, ж. = Дядина. Вх. Зн. 8. Желех.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 259.

ву́йна —

1) народна назва тітки, сестри матері або дружини мате­риного брата. Стрийна-вуйна — біс, не родина; зять і невістка — чорт, не дитина (приказка);

2) про старшу віком жінку (звичайно при шанобливому звертанні).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 121.