ВОРО́НА, и, ж. 1. Хижий птах із чорним або сірим пір’ям, що живе на деревах поблизу населених пунктів На шлях дивлюся та на поле, Та на ворону на хресті (Шевч., II, 1963, 279); Пролетіла ворона і сіла на тину (Коцюб., І, 1955, 410); Вітер ворону вгрі забивав, і вона мимоволі боком летіла та крякала (Тич., І, 1957, 236).
◊ Бі́ла воро́на див. бі́лий; Ля́кана (поло́хана і т. ін.) воро́на й куща́ (й ті́ні, й пня) бої́ться — про того, хто раз перелякався і потім усього боїться; дуже обережний; Ні па́ва ні воро́на див. па́ва; Пізна́ти воро́ну по пі́р’ю — видно справжню суть людини з її поведінки.
2. перен., зневажл. Про неуважну людину; гава, роззява. — Дітей малих за що посадив? — По приказанію вашому, за бунт. — Ворона! — крикнув на його, — по приказанію вашому!.. — затвердив та кажеш одно (Мирний, І, 1954, 284).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.
— Т. 1. — С. 740.
воро́на (вороня́ — пташа ворони) —
1) хижий птах із чорним або сірим оперенням, що живе на деревах поблизу людських поселень; у народі птаха уособлює лиховісність, її каркання не провіщає нічого доброго (кажуть: «На кого ворони, на того й сороки»; nop. прокляття: «Бодай над тобою ворони крякали!», «Закрякали б ворони на твою голову»); разом із гайворонами та кречетами іноді влаштовують зловісні хороводи, які віщують загальну біду; за повір’ям, ключі від вирію були колись у ворони (за іншим — у галки), але вона якось прогнівила Бога, й ключі передали зозулі (за іншим повір’ям, сої), а всі птахи й люди перестали відтоді розмовляти людською мовою; за народними уявленнями, сімейство воронячих має диявольську природу: ворона чорна тому, що створена дияволом, чорт може приймати подобу ворони, душі злих людей уявлялися у вигляді чорної ворони; птаха символізує захланність, зажерливість («Проси в ворони сиру», «Та це ж вороняче горло»), зловісне огуджування («Ворона ніколи не скаже «ку-ку», а тільки «кра»), пліткарство («Ой на мене люди брешуть та й крячуть ворони, Що до мене любко ходить з чужої сторони»), невдячність («Годуй ворону, а вона тобі потім очі виклює»); безлад, гармидер («Вороняче гніздо в голові має» — про людину з безладними, плутаними думками; «То якесь вороняче весілля» — про безладний крик, вереск), самохвальство, пиху («Кракала ворона, як горі летіла, а як долів летіла, то і крила опустила»); ворони відчувають зміну погоди; за поведінкою птаха вгадували погоду, — «ворона здіймається догори — на погоду», «ворони взимку кружляють у повітрі — на дощ», «ворони летять зграями і крячуть — на негоду», «як ворони сідають унизу дерева, то буде холодно»; неуважну людину, роззяву застерігають: «Ворона тобі в рот залетить»; див. ще ґа́ва. На шлях дивлюся та на поле, Та на ворону на хресті (Т. Шевченко); Ворона маленька, та рот великий (М. Номис); фразеологізми: воро́на воро́ні о́ка не ви́клює див. во́рон; воро́на бі́ля воро́ни сіда́є — одне одного вартий хто-небудь;
2) бі́ла воро́на — символ когось або чогось рідкісного, незвичайного; за легендою, віщий ворон був створений білим як сніг, покірливим, як голуб, а за іншою — могутній богатир убив злого духа разом з його коханкою; прилетіли ворон і ворона і стали клювати трупи: ворон клював тільки нечистого, тому він лише чорний, а ворона клювала і чистого, і нечистого, тому буває білою і чорною.
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.
— С. 116-117.
