ВО́ЛИК, а, ч. Зменш.-пестл. до віл. Там орала дівчинонька Воликом чорненьким (Нар. лірика, 1956, 198); Жалко кидати тих змалечку виплеканих воликів, тих вірних товаришів у дорозі (Коцюб., I, 1955, 182).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 726.

Волик, ка, м.

1) Ум. отъ віл. Москалики соколики, поїли ви наші волики, а як вернетесь здорові, то поїсте й корови. Ном. № 801.

2) Жукъ-носорогъ, Oryctes. Мнж. 177.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 249.