ВОДЯНИ́К, а, ч. 1. За народним повір’ям — злий дух (зображуваний у фольклорі як дід із сивою бородою), що живе в озерах, річках тощо й приносить людям нещастя. [Кіндрат Антонович:] Я її [дружину] наполохав, що тут раз у раз по захід сонця мавки з’являються, а проти бані водяник бовтнеться.. (Кроп., II, 1958, 291); Слов’яни вшановували домовиків, лісовиків, водяників (Іст. СРСР, І, 1957, 39).

2. рідко. Механік водокачки. Ганна ще раз оглянулась на гурт чорних землекопів, що стояли, закурюючи з водяником, на свіжому земляному насипі (Гончар, Таврія.., 1957, 228).

3. діал. Водянка (в 3 знач.).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 723.

Водяник, ка, м.

1) Сосудъ для воды. Ум. Водянчик. Онде у водянчику вода. Кв. І. 240.

2) Водяной (бѣсъ). Левч. 37.

3) = Водник. Вх. Лем. 400.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 247.

водяни́к = водяни́й = вода́н — у дохристиянських віруваннях — злий водяний дух (зображуваний у народі старим голим волохатим ді­дом з довжелезною кудлатою бо­родою); живе в озерах, річках тощо і приносить людям нещастя; водя­ні злі сили — втілення стихії води як негативного і небезпечного для людини явища; водяника вважали водяним царем, що володіє всією водою на світі, — «живе в криштале­вому будинку під водою» (П. Ку­ліш); дочки його — русалки, водя­ні царівни; у «Лісовій пісні» Лесі Українки водяник — древній си­вий дід, довге волосся і довга біла борода в суміші з баговинням зви­сають у нього аж по пояс; водяний грається з човнами, а то й топить їх, усе живе засмоктує; рибалки мусять обов’язково зважати на во­дяного, бо риба — його худоба; то­му його задобрюють, кидаючи пе­ред риболовлею у воду грудку со­лі — водяний лиже сіль, а рибалки тим часом ловлять рибу; про ко­лишні жертвоприношення водя­ним силам свідчить стародавнє вірування, — «коли водяні чорти греблі рвуть, то це вони сердяться, що нема їм приходу ніякого, так що треба їм коня у воду вкинути в збруї або й з возом»; мельник, що живе біля води, мусить уміти поводитися з усією водяною силою й догоджа­ти їй, інакше вода буде йому шко­дити; з часом народна уява засели­ла млин усякою нечистою силою, а мельника зробила ворожбитом, тому кожен зі страхом проходив біля млина (звідси — «це млин тіль­ки чортам табак молоти»); див. ще амі́нь 1. Водане, на тобі русу косу, дай мені дівочу красу! (примовка).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 109.