АМІ́НЬ.

1. стверджувальна част. Уживається як заключне слово в молитвах, проповідях; вірно, істинно. — Настане пилипівочка, то не гуляйте, молітеся, та й в скриню добре дбайте, — амінь! — так закінчив свою проповідь Моссаковський (Н.-Лев., III, 1956, 87).

2. у знач. ім., невідм., с. (звичайно як присудок). Кінець, усе скінчено. Ти ж під тином, Сумуючи, у бур’яні Умерла з голоду. Амінь (Шевч., II, 1953, 323); — Раз ти йому [господареві] шкоду зробиш, то й нашій приязні амінь (Фр., IV, 1950, 86); —Гляди, Маковею, вдруге розгубишся: тоді амінь тобі! (Гончар, II, 1959, 59).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 39.

Амі́нь, нар.

1) Аминь. Чуб. III. 26.

2) Употребляется какъ существительное м. р. въ значеніи: конецъ, смерть. Фр. Пр. 4. Амінь тобі буде. Ном. № 3650. Мовчи, а то тут тобі й амінь! Шевч. 300.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 7.

амі́нь —

1) (від давньоєвр. «хай буде так!», «істинно так!») уживає­ться як заключне слово в молит­вах, проповідях; правильно, істин­но; за народними переказами про створення світу, «коли Бог поски­дав чортів з неба, чорти летіли до землі сорок діб, коли ж Бог сказав «амінь!», то де котрий з них був, там і зостався: у воді — водяник, у лісі — лісовик, у болоті — болотяник» і т. д. Твоє є царство, і сила, і слава навіки. Амінь! (Біблія); На­стане Пилипівочка, то не гуляйте, молітеся, та й в скриню добре дбай­те, — амінь! — так закінчив свою проповідь Моссаковський (І. Нечуй-Левицький);

2) у загальномовному вживанні — кінець, усе скінчено; замикає словесну формулу, за на­родним виразом, «тридев’ятьма замками, тридев’ятьма ключами»; часто використовується у народних сказаннях, повістях, замовляннях, заклинаннях; закінчити цим сло­вом замовляння — це й знешкодити хворобу, й захиститися від нечис­тої сили. Амінь тобі буде (М. Номис — як побажання смерті); Ти ж під тином, Сумуючи, у бур’яні Умер­ла з голоду. Амінь (Т. Шевченко).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 12.