ВИ́ДАТИ див. видава́ти.
ВИДА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., перех., розм. 1. Те саме, що ба́чити. Сизокрилий орле, Високо літаєш, Чи далеко мого сина У війську видаєш? (Укр.. лір. пісні, 1958, 520); Поки каша укипить, от чумацтво і розказує усяк, де хто ходив, що чував і що видав (Кв.-Осн., II, 1956, 229); // перен. Переживати щось, зазнавати чогось. — Венерин сину! Не жахайся, — Дід очеретяний сказав: — І в смуток дуже не вдавайся, Ти гіршії біди видав (Котл., І, 1952, 199).
◊ Ви́дом вида́ти — бачити кого-небудь. [Настуся:] Тату, тату! Петро! Петро!.. Із Києва прийшов! [Сотник:] А видом видати, слихом слихати! (Шевч., II, 1953, 168); Хто вида́в — уживається на означення здивування або обурення. — Хто видав так говорить матері! — сказала Кайдашиха навчаючим голосом (Н.-Лев., II, 1956, 284); Хто ж видав, насадити таку силу сих лелій, та ще й білих? (Л. Укр., III, 1952, 490).
2. безос., у знач. присудка, перев. із запереч, не, розм. Можна бачити; видно. Та вже третій вечір, як дівчину бачив; Ходжу коло хати, її не видати (Укр.. лір. пісні, 1958, 205); У село шлях звивається, а села самого не видати за могилою стрімчастою (Вовчок, І, 1955, 382).
3. у знач. вставн. сл. Як видно; очевидно. Ти, парубче, видати, рідкісної породи (Збан., Єдина, 1959, 125); Зустрів він раз на одних зборах дівчину, по всьому видать, не просту (Цюпа, Три явори, 1958, 13).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 384.