ВИВА́ЛЮВАТИ, юю, юєш, недок., ВИ́ВАЛИТИ, лю, лиш, док. 1. перех. Вибивати сильним ударом; виламувати. Один із снарядів.. вивалює стіну і з гуркотом вибухає всередині (Гончар, Людина.., 1960, 94); В’язень сам вивалить двері темниці і побачить, що є ще світло сонця і для нього (Л. Укр., V, 1956, 435).
2. перех. Перекидаючи, нахиляючи, примушувати випасти з чого-небудь великий предмет або велику кількість чогось. Рибалки неквапливо підвели до сітки борт баркаса, вміло вивалили рибу з сітки на дно судна (Збан., Мор. чайка, 1959, 104); // Виставляти, висувати назовні повністю. Вивалив [Лесь] чорний язик, запхав пальці в рот, аби голос з горла вивести (Стеф., І, 1949, 110); // розм. Викладати, видавати велику кількість чого-небудь. — Ану, — гадаю собі, — не зможу й дома зложити, та й таку суму дарма вивалю! (Фр., II, 1950, 40).
◊ Ви́валити о́чі, зневажл. — широко розкрити очі. Стоїть, сердека, очі вивалив, мов баран (Кв.-Осн., II, 1956, 16); Ви́валити язи́к (язика́), зневажл. — дуже втомитися; задихатися. [Максим:] Геть чисто шию спекло, а Юхим зовсім язика вивалив… Буде знати, як зо мною робити!.. (Вас., III, 1960, 86).
3. перех. Піднімаючи, класти якісь важкі чи великі предмети на що-небудь. Устав рано пан-господар, Коні запрягає, Вивалює на віз скриню, Коні поганяє (Рудан., Тв., 1956, 129); Врешті Василь міцно зціпив його [камінь] долонями і притис до поясниці. Потім присів і вивалив на ліве плече (Чендей, Вітер.., 1958, 211).
4. неперех., розм. Виходити звідки-небудь або з’являтися десь у великій кількості. З глухої вулички на майдан вивалив натовп п’яних солдатів (Кочура, Зол. грамота, 1960, 126); З усіх боків так і вивалив народ на прогалину (Головко, І, 1957, 195).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 359.