ВЕРШЕ́ЧОК, а, ч. Верхня кінцева частина чого-небудь (дерева, гори, споруди і т. ін.). Сонце тілько що сіло за горою, і його останнє рожеве проміння гасло на самих вершечках верб (Н.-Лев., II, 1956, 256); Сонце на заході.. ще затрималось на золотому вершечку лаврської дзвіниці (Бойч., Молодість, 1949, 142); Катя йшла вздовж узгір’я, якраз по його вершечку, і складалося враження, що вона йде на обрії (Гур., Наша молодість, 1949, 296).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 337.