ВЕРНУ́ТИ 1, верну́, ве́рнеш, недок. і док. 1. тільки недок., перех. і неперех. З силою рухати вперед; пересувати, перекидати. Кинулась Орися матір відірвати, а Тимоха чим запопаде, тим і верне: і горшками, і мішками (Свидн., Люборацькі, 1955, 194); Сила й гори верне (Головко, II, 1957, 408).
2. тільки недок., неперех. Нестримно рухатися великою масою. Реве, стогне хуртовина, Котить, верне полем (Шевч., І, 1951, 40); Як узяв скот вернути із того яйця: верне та й верне (Сл. Гр.); Котить, верне, нагортає перемети, заносить вулиці, хати (Горд., І, 1959, 3).
3. тільки недок., перех. і неперех., перен. Зводити розмову до чого-небудь. Так завидющий чоловік На брехні верне свій язик; Чого не втне, чи не достане — Усе погане (Гл., Вибр., 1957, 188); Як виходила, то дядина стала така добра та тиха — і те мені радить, і друге. І все верне на те, щоб я зосталася (Н.-Лев., І, 1954, 72).
4. тільки недок., перех. Складати провину на кого-небудь. [Василь:] Все ви вернете на лукавого, все звертаєте на його (Мирний, V, 1955, 116).
5. неперех. Повертати, звертати кудись. — Та куди ти, чортяка б тебе взяла, вернеш? — розлючено гримнув дядько і щосили смикнув віжками (Досв., Вибр., 1959, 291); Бички були молоді, нетямущі. Денис їх тяг "соб", а вони вернули "цабе" (Тют., Вир, 1960, 10); // перен. Звертати у діях до певної мети. Що воно і до чого, і нащо воно — куди вони, діти наші вернуть (Смолич, Мир.., 1958, 41).
◊ Верну́ти ніс (но́са), вульг. — відвертатися від кого— або чого-небудь з презирством, зневажливо ставитися до когось. — Вона вже й на вулиці носа верне, обминає мене десятою дорогою, наче я каторжна якась чи заразна… (Кучер, Трудна любов, 1960, 132); 3 душі́ ве́рне — про почуття огиди до кого-, чого-небудь. Учора Христина врода вабила, а сьогодні попадине приставання з душі верне (Мирний, III, 1954, 220); Зварила мені жінка тої локшини, солодке, нудне, з душі верне, а їм, нічого не вдієш (Коцюб., І, 1955, 300).
ВЕРНУ́ТИ2 див. верта́ти.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 330.